Золотий птах – білоруська казка

Було у одного чоловіка було троє синів-двоє розумних, а третій дурень.

Старший син, Степан, вмів на скрипці грати, середній, Пилип, – на дудці, а меньшой, Іван, ні до чого не здатний: сидить на печі та все лучинки стругає.

Виросла в того чоловіка в саду яблунька, а на ній золоті яблука. Милується батько яблуками, і сини ради. Щоранку ходять у садок подивитись, цілі вони.

Перевірили як-то – не вистачає одного яблука! І на інший ранок не дорахувалися одного яблука…

Зажурився батько: “Видно, – думає, – якийсь злодій унадився в сад лазити”. Каже він старшому синові:

- Іди-но, синку, яблука чатувати.

Ввечері підставив Степан до яблоньке драбину, виліз на неї, сидить та на скрипці грає. Всю ніч програв, а під ранок так йому захотілося спати – вони задрімав. Раптом чує крізь сон: щось над головою сильно зашуміло, захлопало. Прокинувся Степан, протер очі – ніде нікого немає, тільки одного яблука не дорахувався…

Повернувся він до батька невеселий.

- Не устерег я, – каже, – злодія. Знову одного яблука не вистачає…

На другу ніч говорить середній син – Пилип:

- Піду я чатувати. Не може того бути, щоб я не устерег!

Пішов він, примостився на драбинці і награє собі на дудці різні полечко. Всю ніч грав, а під ранок так йому захотілося спати – він і задрімав. Раптом чує крізь сон: щось над головою сильно зашуміло, захлопало. Поки прокинувся – знов нема одного яблука!

Соромно йому в хату йти, так що поробиш: не додивився злодія.

На третій день говорить меншою син – Іван:

- Погані з вас, братці, караульщики. От я піду, напевно злодія підстережу.

Все тільки над словами його посміялися, та що ж, відома річ, – дурник!

Набрав Іван цілий пук лучини та й пішов сторожувати. Сидить на драбинці, лучинки стругає та пісеньки наспівує собі під ніс.

Стало світати. Чує Іван – щось ніби вдалині зашуміло. Причаївся він, вдивляється. Раптом бачить – летить до яблуні велика золота птах. Підлетіла близько і зібралася було яблуко схопити, а Іван встиг і цап її за довгий хвіст.

Вирвалася птиця полетіла без яблука. Дивиться Іван, а в руці у нього три золотих пера залишилося.

Прибіг він у хату, всіх розбудив:

- Дивіться, – каже, – я злодія підстеріг та три золоті пера у нього з хвоста вирвав. Подивилися брати і від сорому почервоніли, що не вони, а дурник славу добув собі. Здолала їх заздрість.

- Добре ж, – каже старший брат, – поїду я по світу золоту птицю шукати.

Взяв він одне перо для прикмети, набрав їжі, грошей на дорогу та й поїхав.

Минуло півроку – ні Степана, ні птиці немає. Ось середній брат і каже батькові:

- А чи не поїхати мені шукати золоту птицю? Заодно і брата знайду.

Набрав він всякої живності на дорогу і поїхав.

Пройшов цілий рік, але ні про братів, ані про птаха і нічого не чути.

Горює батько, а Іван на печі лучинки стругає так бурмоче собі під ніс:

- Видно, треба мені самому в дорогу збиратися.

Подумав батько: “Що ж, пропали розумні сини, вже нехай і цей, дурний, пропадає”. І не став йому заперечувати.

Нічого не взяв з собою Іван: ні грошей, ні хліба. Тільки взяв він третє перо, ціпок у руки так ножик, яким скіпу стругав. І пішов пішки золоту птицю шукати.

Йде, йде, а вже вечереть стало. Чує він поблизу вовчий голос. Пішов на той голос. Глядь – сидить в глибокій ямі стара вовчиця.

- Ти чого тут воешь? – запитує Іван вовчицю.

- Так ось яка біда, – відповідає вовк: – я бігла на обід чого-небудь промыслить так в яму потрапила… Допоможи ти мені, добрий чоловік, вибратися звідси. Я тобі що хочеш відплачу.

Каже Іван:

- Ти стара вовчиця, всюди літаєш, скрізь буваєш, а чи не скажеш ти мені, де живе золота птах? Коли скажеш, то вызволю тебе з ями.

- І скажу, і навіть до неї приведу, – обіцяє вовчиця.

- А не обдуриш?

- Немає.

- Ну, гляди ж!

Приніс Іван дві суковатые жердини, опустив їх у яму. Вибралася вовчиця по жердинам вгору та й каже Іванові:

- Спасибі тобі, що виручив. А тепер сідай на мене, я тебе швидше туди довезу, ніж ти сам дійдеш.

Сів Іван на вовчицю, а та й помчала навпростець полями, лісами, з болотним кущах. Іван тільки за вуха тримається, щоб не впасти.

Примчала вовчиця до моря. Зупинилася і каже Іванові:

- Посидь тут трохи, а я побіжу десь гуску пошукаю. Тобі треба добре підкріпитися, щоб сильний ти був, а то ж велика робота у тебе попереду.

Сів Іван на морському березі, на хвилі поглядає. Шумлять вони, колихається. Забавно! Дивився, дивився та й заснув. Довго чи спав він, чи недовго, а тут і вовчиця вдається з гускою. Розбудила його. Розвели вони вогонь, засмажили гуску. Наївся Іван.

- От і добре, – каже вовк, – а тепер знову сідай на мене. Попливемо за море.

Перепливли вони морі. Дивиться Іван – стоїть на морському березі золотий палац.

Вовчиця каже: