Золота чочойка – Алтайська казка

Помер могутній Карати-каан.

Люди його роду, його кістки-племені почесно Карати-каана на той світ, на той Алтай проводили. Разом з Карати-Каанен опустили в могилу сім верблюдів, сімох жінок-рабинь, сімох дівчат-песенніцей. Поклали в могилу добра – не перелічити: шкури, на яких Карати-каан спав, шуби, в яких ходив, шкіряне сідло з срібними бляшками і ще улюблену посуд – золоту чочойку.

Цю чочойку син Карати-каана, молодий каан, ніяк забути не міг. Вночі вона йому снилася, вдень ввижалася.

Невістка Карати-каана по цій золотій чочойке, як по рідної матері, горювала.

І ось покликав молодий каан в свій білий аил сироту-раба:

- Ти, брудний Діту! Піди на той, на другий Алтай до мого батька, принеси мені з того світу золоту чочойку. Не підеш, не принесеш – я у тебе живого душу вирву, мертвого тебе на шматки розірву.

Вийшов Діту з білого Аїла, небо йому чорним здалося. Куди йти, не знає, як на той світ потрапити, не відає.

Іде він, куди ноги йдуть, а назустріч йому шкутильгає біла, як сухе дерево, стара. Подивилася на Діту, похитала головою, заскрипіла:

- Мій хлопчик, чому ти такий темно-синій?

- Син Карати-каана наказав мені на той світ йти, золоту чочойку сюди принести.

Біла, як суха тріска, стара каже:

- Куди сонце заходить, на той край землі йди, є там чорна діра, стрибнеш туди і на той світ потрапиш.

Сунула стара руку собі за пазуху, чухатися, поскребла і витягла з-за пазухи сім гребінців з довгими зубами, сім голок з довгими нитками, сім залізних стовпів.

- Це добро тобі на тому Алтаї, на тому світі, стане в нагоді, синку.

Де стояла стара – трава прим’яти, куди пішла, сліду не видно.

Діту сховав гребінця в рукав, голки встромив за комір, стовпи на плечі звалив і пішов туди, куди сонце заходить.

Він ішов удень без відпочинку, вночі без сну. Коли голодний був, траву жував, коли пити хотів, росу з листя злизував. Досяг він краю землі і побачив чорну діру. Стрибнув туди, але навряд ноги землі торкнулися, завило все кругом, завищало. Це сім песенніцей, кошлаті, нечесані, закричали, за комір його шуби вхопилися.

- Ми твої очі видряпати, живіт розірвемо! Тут тобі живому не жити, мертві не гнити.

Діту кинув песенніцей сім гребенів з гострими зубами. Піснярки тут же на землю сіли і почали розчісувати свої патли.

А Діту далі побіг.

Але сім рабинь в старої одежі за ним погналися, за поділ його шуби вхопилися:

- О-о-о-о-о, y-y-y-y! – Завили. – Живого тебе заб’ємо, мертвого тебе затопчіть.

Діту підняв комір, побачили рабині голки з нитками, взяли їх і тут же на землю сіли, почали зашивати діри на своїй старої одежі.

А Діту далі побіг.

Але дорогу йому перегородили сім шолудивих верблюдів:

- Наша шерсть лізе, наші боки сверблять. Станом про цього хлопця тертися, станемо свербіти, поки шерсть не вилізе, поки нова не виросте.

Але Діту встиг встромити в землю сім залізних стовпів, і верблюди стали тертися-свербіти про ці стовпи.

А Діту далі побіг.

Ось перед ним велика печера, сидить там у багаття Карати-каан, п’є із золотої чочойкі густу араку.

- Як живеш, смердючий Діту?

- Добре живу. А ви як тут існуєте, великий каан?

Карати-каан золоту чочойку на землю поставив, тільки поговорити зібрався, як Діту схопив чочойку і побіг.

Карати-каан схопився – і за ним.

- Гей, верблюди, ловите Діту, топчіть Діту!

- Тйох! Ні! – Відповіли верблюди. – Коли ми об кут твоєї печери свербіли, ти нас батогами гнав, а цей Діту нам стовпи залізні поставив.

Далі біжить Діту, Карати-каан за ним.

- Гей, рабині! Тримайте його, ловіть!

- Ні! Ти нам за сім років жодної голки не дав, щоб старий одяг полагодити. А цей Діту нам кожній по голці подарував.

І Діту ще швидше побіг, Карати-каан за ним.

- Гей, піснярки! – Заволав Карати-каан. – Піснями своїми Діту затримайте, очима своїми заворожити, за руки, за ноги хапайте, на землю повалили!

- Ні! Ти за сім років нам, сімом, жодної навіть щербатою гребінця не дав, а Діту нам кожної дав гребінець з довгими зубцями.

Діту все далі біжить, Карати-каан ні на крок не відстає, вже й за поділ шуби вхопився, але Діту встиг руками за край ями зачепитися. Підтягнувся і вискочив на нашу землю. А Карати-Каану сюди шляху немає.

- Діту-у-у! – Закричав каан. – Стривай, постривай! Моєму синові привіт від мене передай: нехай перекинеться догори дном і стане порожнім котлом. А невістці моїй привіт – нехай з білого аила вона чорної сорокою в ліс полетить.

Приніс Діту молодому Каану і його дружині золоту чочойку.

- Невже справді ти у мого батька побував? – Сміється молодий каан.

- Е-е, був там, – відповідає Діту. – І ваш батько привіт вам передав, побажав Карати-каан, щоб ви перекинулися догори дном і стали порожнім котлом.

Молодий каан до кінця дослухати не встиг, немов хто наподдать йому ззаду, – так швидко він перекинувся і впав порожнім котлом.

- Ха-ха-ха! – Засміялася дружина.

- І вам, поважна, – сказав їй Діту, – свекор кланятися велів, побажав він, щоб ви стали чорної сорокою.

- Ч-ч-що? – Тільки півслова встигла сказати по-людські, як ніс у неї витягнувся, руки пір’ям обросли, і, застрекотів по-сорочі, полетіла вона в чорний ліс. Досі сорока все ще скрекоче про те, як її образили. Але про те, як вона золото любить, як кільця і ​​монети до себе в гніздо тягне, сорока нікому не говорить.