Зайчики – білоруська казка

Сіли два зайчика в лісочку під березкою, гріються на теплому сонечку і розмовляють.

А в ліску так добре!.. Мушки гудуть, одна за одною ганяються, крильцями дзвенять, ніби сміються. А там дроздик посвистує, хлопчика Пилипку подразнивает:

- Пюлип! Пюлип!

А Пилипко за вересочку з козубом ходить, боровичка наглядає.

Ще далі зозуля кує.

Ну, так світло, тепло, весело!

Але не весело зайчикам, розмова невеселий у них.

- Ой, яка гірка наша доленька! – говорить один зайчик.- Бійся кожен деньок, тремтіння

кожну хвилинку, прислухайся, чи не ходить твій ворог близько.

- А скільки у нас ворогів! Хто тільки не ображає нас, бідних зайчиків! Кривдять нас люди, ображають звірі; навіть птахи-хижаки – шуліки, сови, пугачі – і ті нас, зайчиків, допікають.

- І як рятуватися від злих наших ворогів? Де шукати захисту? Одна тільки надія на наші ніжки: віднесуть від біди – наше щастя, не понесуть – пропала наша шкурка!

І гірко-гірко заплакали зайчики. Плачуть і сльози лапками втирають.

- Ну, як нам на світі жити? – каже зайчик другий.- Ніхто не боїться нас,- зовсім ніхто!.. Піти хіба та кинутися у воду!

Наплакалися, нагоревались бідні зайчики і пішли в озеро топитися з горя.

Прийшли до озера, зупинилися, попрощалися один з одним. До самого бережку підійшли, щоб кинутися у воду, і раптом бачать – стрибає жаба на купину. Побачила зайчиків і злякалася.

- Еге,- каже один зайчик,- є, виявляється, на світі створіння, що і нас бояться. Видно, їм ще важче на світі жити.

Переглянулися зайчики і побігли назад у лісок.