З рогу всього багато – білоруська казка

Жили собі дід і баба. Бідно жили. Відома справа – люди похилого віку: ні працювати, ні заробити не можуть, тільки й було у них те, що зберуть милостинею.

Дочекалися вони весни. Почали люди сіяти.

Ось баба і каже дідові:

- Ти б, дід, хоч трохи проса посіяв. Я приховала на посів з гарнец. Тоді ми каші б наварили, а то сухарі боляче для наших зубів тверді.

- Добре, – каже дід, – посію.

Скопав він біля кущів клаптик землі і посіяв просо.

Зійшло просо, зростає. Сонце його гріє, дощик поливає. Радіє дід просу, не натішиться.

От пішов він раз подивитися на своє просо. Бачить – походжає в ньому журавель.

- Киш-киш, щоб тобі! – Закричав дід на журавля. – Бач, де місце знайшов для прогулянок!

Піднявся журавель і полетів.

Подивився дід, а всі його просо загублено – потоптане да побито …

Зажурився дід. Приходить додому і каже бабі:

- Хороше просо вродило, так от лихо: унадився в нього журавель літати – все начисто побив, потоптав своїми довгими ногами. І жати нічого буде.

Погорювали баба, а потім і каже:

- Адже ти ж, дід, був хорошим мисливцем. І рушницю твоє на горищі валяється. Візьми-но його та піди застрель журавля-негідника. Буде у нас замість каші хоч м’ясо.

Послухав дід, дістав з горища рушницю, почистив його, набив дробом і пішов на свою смужку.

Приходить, глядь – знову журавель у просі топчеться. Розізлився дід, прицілився і хотів вже було вистрілити в злодія.

А той підняв голову і каже людським голосом:

- Стривай, дідусь! Що це ти надумав робити?

- Стріляти в тебе буду! – Каже дід. – Ти все моє просо своїми довгими ногами повитоптал.

Журавель каже:

- Не знав я, дідусь, що це просо твоє. Думав, панське. Прости мене.

- Хороша справа-пробачити!-Каже дід. – Немає у мене більше нічого, тільки й була одна надія на це просо. А тепер доводиться через тебе з голоду помирати.

Вислухав журавель дідову скаргу.

- Що ж, раз ти такий бідний, – каже, – то постривай маленько. Я принесу тобі за просо подарунок.

Змахнув крилами і полетів за кущі.

Варто дід з рушницею і думає: “Видно, обдурив мене журавель. Даремно не застрелили я його. Що я скажу бабі?”

Але тільки він так подумав, глядь – летить за кущів журавель і тримає в дзьобі торбинку.

Прилетів, подав торбинку дідові.

- На тобі, – каже, – дідусь, за твоє просо.

Покосився дід на торбинку – проста жебрацька торба!

Покрутив він головою і каже:

- Навіщо мені вона? У мене, братику, і своїх досить. Жебрак я. А у жебрака, сам знаєш, сума – все його багатство.

- Бери, дідусь: такий у тебе немає. Це – чарівна торбинка. Варто тобі тільки покласти її перед собою і сказати: “Торбочка, РАСКАТ, розкрутити, дай поїсти і попити” – і вмить все буде. А як наїсися, скажи: “Торбочка, скати, скрутили, їжа і питво заберися” – і торбочка знову стане такою, як була.

- Спасибі, коли так, – сказав дід і пішов з торбинкою додому.

Кортить дідові дізнатися, чи правду сказав журавель про Торбочка. Присів він біля дороги, поклав торбинку на коліна і промовив:

- Торбочка, РАСКАТ, розкрутити, дай поїсти і попити!

І диво! Вмить такий багатий з’явився перед дідом стіл, що й у панів такого не побачиш: пироги да короваї, смажене да парене, ласощі й вина різні …

- Молодець журавель, не обдурив! – Зрадів дід.

Наївся, напився дід, потім велів Торбочка згорнутися, засунув її за пазуху і веселий пішов далі. Приходить додому:

- Чи жива ти, бабка, чи здорова?

- Жива, жива! А ти як? Довго ти щось ходив. Я вже думала, тебе там вовки з’їли або ведмеді задушили, в мох затягли да хмизом закидали.

- Ні, бабка, і вовки не з’їли, і ведмеді не задушили, а приніс я хліба-солі – вистачить на все наше життя вдосталь. Сідай, стара, за стіл.

Вийняв дід за пазухи торбинку, поклав на стіл і сказав, що слід.

Баба так і витріщила очі: не тільки все на столі з’явилося, але навіть і сама хатка посвітліла …

- Звідки ти, старий, це взяв?

- Дав той журавель, якого ти застрелити веліла.

- Ай-ай! – Схопилася за голову баба. – Навіщо ж стріляти такого славного журавля?

Наїлася баба, напилася і каже дідові:

- Давай покличемо гостей.

- Яких?

- А всіх, кому їсти нічого.

- Клич, – погодився дід.

Пішла баба по селу, скликала всіх будинків.

Сподобалася гостям чарівна торбинка. Кожен день стали вони тепер ходити до діда й баби пригощатися.

Провідав про чарівну торбинку панський прикажчик і розповів пану.

- Не може того бути, щоб якийсь жебрак їв і пив краще, ніж я! – Розлютився заздрісний пан.

Запріг він коней в бричку, поїхав до діда.

- Чи правда, – питає, – що в тебе є така торбочка, що сама годує? Дід брехати не вмів і сказав правду.

- Покажи мені її.

Поклав дід торбинку на стіл і велів їй розкрутитися.

Пан прямо остовпів – такого смаженого да вареного навіть його кухарі не приготують!

- Віддай мені цю торбинку, – просить пан діда. – Навіщо тобі такі панські страви? А до мене і князі в гості приїжджають. Я їх пригощати буду.

- Ні,-каже дід,-не можу віддати: хто ж тоді буде годувати мене з бабою?

Пан каже:

- Я пришлю тобі цілий віз простої їжі: хліба, картоплі, сала …

Як пристав пан до діда – нічого не поробиш.

- Чи не віддаси з доброї волі – заберу по неволі, та ще батогів отримаєш.

Ну, а з паном розмови короткі. Що ж, погодився дід і віддав йому торбинку.

Повернувся пан у свій маєток, живе собі там, веселиться, що не день гостей скликає: торбочка вірно служить йому. А про діда з бабою пан навіть і не згадує.

Чекав, чекав дід від пана сплати за торбинку, та так і не дочекався.