Сміливці з Кольмеля – індійська казка

Хто говорить – триста років тому, а хто – і більше того, жили в селі Кольмель п’ятнадцять хоробрих юнаків. Зібрались вони якось разом і сказали один одному так:

- Ось живемо ми на світі уже цілих сімнадцять років, а що, крім пашею села, бачили?.. Ходімо ми поблукаємо по Блакитних горах, по дрімучих лісах, подивимося, що робиться навколо. Після повернемося додому, про все розповімо людям.

Настали наші сміливці збиратися в дорогу: взяли з собою важкі сокири, наточили залізні ножі з двома лезами, щоб було чим шкури вбитих звірів обдирати, підв’язали до пояса криві кинджали, дорожні сумки поклали шматки в’яленого м’яса та ячмінного борошна на паляниці, наповнили свіжою водою дерев’яні бутлі. Після поклонились рідній селі і вирушили в дорогу.

Ішли вони день, ішли ніч і до полудня наступного Дня увійшли в густий ліс Вані. Вела через той ліс вузька звивиста стежка. Стали юнаки з Кольмеля цією стежкою крізь зарості пробиратися і почули один чийсь страшний рев – так реве дикий буйвол, трясовину попавши. Пішли вони швидше, а рев все глухіше, глухіше, а потім і зовсім затих… Нарешті ліс порідшав, хлопці вибралися на широку поляну і бачить: лежить на тій галявині величезний змій – довжиною у тридцять ліктів, а то і більше, і товщиною в пів людського зросту. Розвернувся змій у всю довжину, розкрив свою пащу, широку, як двері коров’ячого загороди, а в пащі у нього – здоровенний буйвол. Реве буйвол, передніми ногами впирається в землю, а змій вхопив його ззаду і намагається проковтнути цілою, з копитами і шкурою. З пащі зміїної одна тільки голова з рогами стирчить, ще трохи – і кінець буйволу.

І сказав один з юнаків:

- Браття, хто ж, як не буйвол, годує наше плем’я? Якщо ми зараз не допоможемо, не вибачать нам цього наші боги. Невже ми побоїмося цього жалюгідного черв’яка? За ножі, люди кота!..

Негайно ж двоє сміливців підскочили до страшного змію і кожен встромив буйволу в бік гострий ніж з двома лезами один в правий бік, інший в лівий, одне лезо у буйвола між ребер, іншу стирчить назовні. Буйвол, відчувши біль, знову заревів, а змій зітхнув, розкрив пащу ширше та ковтнув раз, другий, третій… Голова буйвола зникла в зміїній пащі, але тут врізалися в зміїну шкіру стирчали в обидві сторони леза ножів і з кожним ковтком вони проникали в зміїне тіло все глибше і глибше. І тільки-но змій зробив останній ковток, як гострі ножі наділили смужками його надвоє, наче стиглий плід папайї. Сіпнувся змій разок-другий і здох.

Тут юнаки допомогли буйволу вибратися з зміїного черева, ножі свої витягли, рани на боці свіжою глиною заліпили. Буйвол встав на ноги, обтрусився і пішов собі в ліс. А юнаки з Кольмеля зняли з мертвого змія шкіру, висушили її, смерили; опинилася ця шкіра такої довжини, що якщо б з неї ковдру зробити, то сімом вистачило б на ніч сховатися… Взяли вони зміїну шкіру з собою і далі пішли.

Два дні блукали вони по лісах і до результату третього дісталися до гірської долини Кинкор. Був уже вечір, сонце сіло, і наші подорожні стали собі місце для ноч лега шукати. Пошукали, пошукали і знайшли серед гранітних скель велику печеру – простору, суху, з високим кам’яним стелею. Склали вони в печері свої пожитки, влаштували зручні ліжка з сухої трави, притягли дров, вогонь розвели і зовсім було вже зібралися вечерю варити, тільки чують раптом біля самої печери чиїсь важкі кроки.

Не встигли хлопці з Кольмеля навіть оком моргнути, як затріщали гілки, посипався вниз на дорогу щебінь, і в печеру заповз страшний велетень. Зростанням він був вчетверо вище самого рослого людини, а товщини такий, що четверо чоловіків, за руки взявшись, і то не могли б його обхопити. Руки у велетня були що стовбури дерева, ноги – що скелі; все його тіло з голови до п’ят покривала густа чорна шерсть, з рота стирчали жовті криві ікла, а посеред чола виблискував величезний очей.

Оглянув велетень печеру своїм єдиним оком, помітив, що біля багаття люди сидять, і кинувся на них із страшним ревом.

Юнаки від нього врізнобіч, а він давай за ними по печері ганятися: кого нажене, схопить поперек тулуба однією рукою, до свого оці ближче піднесе, подивиться і знову додолу шпурне. Нарешті він зловив одного, що був товстіший інших, розгледів гарненько і сів до вогню, досить ричачи і облизуючись. Подорожні забилися в найдальший куток печери і, боячись поворухнутися, стежили, що буде далі… Велетень ще раз уважно оглянув свого бранця при світлі багаття, а потім одним клацанням зламав йому шию, сунув собі в пащу і в три ковтки зжував його з усіма кісточками – наче стиглу редьку або кусень сушеного м’яса. Проковтнув велетень бідного юнака, ляснув себе по череву, виповз із печери, однією рукою відламав від сусідньої скелі величезний камінь і каменем цим наглухо заклав вхід у печеру. А потім він на весь зріст простягся біля входу і голосно захропів.

Коли хлопці почули, як хропе велетень, вони обережно вибралися зі свого кута і сіли біля багаття. Один сказав:

- Погано наша справа, брати! Живими нас цей чортовий людожер звідси не випустить. Невже ми так і будемо сидіти, мов свині в хліві, і чекати, поки він всіх нас по одному зжере? Треба нам придумати спосіб, як від цього чудовиська позбутися.

Думали вони, думали і придумали ось що: склали усі дрова у багаття, в середину поклали самі великі поліна, дочекалися, поки багаття прогорів, великі сажки витягли, а вугілля в купу згребли. Потім один з них взяв у руки палаючу головешку і став обережно підкрадатися до сплячого велетня, а решта сховалися за багаттям і стали чекати. Юнак з палаючим поліном в руках доповз до велетенською голови, встав на ноги, примірився і щосили штовхнув велетня поліном в око! Око зашипів і з гучним тріском лопнув, а людожер підстрибнув від болю і заревів так, що, здавалося, від його крику скелі поваляться. Він скочив на ноги й хотів було схопити сміливця, але зрозумів, що осліп. З криком і плачем упав він на землю і став кататися по печері, нишпорячи по всім сторонам своїми величезними ручищами. Хлопці лежали за багаттям і не те що поворухнутися – дихати боялися. А людожер катався по підлозі, катався, так і влучив головою прямо в жар. Заревів він голосніше колишнього і затих.

Всю ніч до самого світанку хлопці сиділи, забившись в куток печери, і чекали. Нарешті вони потихеньку вибралися звідти і підійшли до велетня. Подивилися, бачать: мертвий людожер. Тоді вони відрубали йому своїми сокирами кігті, вирвали кинджалами гострі ікла і поклали все це у свої мішки, щоб показати в рідному селі людям, – інакше хто повірить, що їм зустрілося таке чудовисько! Потім всі разом накинулися вони на закривав вхід у печеру камінь, абияк зіштовхнули його, вибралися на волю і пішли своєю дорогою.

Багато днів блукали вони по Блакитних гір, і багато випало на частку різних пригод: на схилах найвищої гори Дург їм довелося відбиватися від зграї лютих рудих собак; у села Поргар билися вони з шаленим слоном і відрубали йому хобот; неподалік від сільця Кургодж, на піщаних берегах річки Пай-кару вони прикінчили злого крокодила – викрадача дітей, а в лісі Анар знищили цілу зграю чольганов – покритих шерстю лісових людей. Слава про відважних юнаків з Кольмеля рознеслася всюди, і дізналися про них люди в селищах кота і тода, в селищах бадага і курумба.

І ось одного разу, в долині Чигур, підійшли вони під вечір до села курумба і бачать: щось дивне в селі твориться, – одні будинки зруйновані, інші занедбані, і народу-то в селі, вважай, немає сот ,їм. Тільки на порозі крайньої хати сидить одна жінка і гірко плаче.

- Що з тобою сталось, паніматко? – запитують вони.

А вона у відповідь:

- Унадився в наше село тигр ходити, наших корів красти. І тигр цей якийсь не простий, а особливий: величиною з молодого слона, а шкура не жовта а біла. Чаклун наш каже: чарівний він, цей тигр… Місяць тому він забрався в один будинок, а господар прокинувся, та на цього тигра з списом… Тигр корову кинув, а господаря на місці вбив. Ось з тих пір нам життя і не стало: тигр цей людоїдом зробився, що не ніч – кого-небудь з’їдає. Через нього у нас півсела розбіглося… Я б теж пішла, та син захворів. Тигр же вчора мого чоловіка вбив, а сьогодні за сином з’явиться,- так мені наш чаклун сказав. І ще він сказав, що вбити цього чарівного тигра можуть тільки хоробрі кота з села Кольмель. Не зустрічали ви їх, люди добрі?

- Ми і є кота з Кольмеля, – відповідають хлопці. – Не журися, матінка, ми твоєму горю допоможемо.

Порадилися вони і вирішили так: нехай двоє з сокирами в будинку сховаються, а інші нехай ховаються в кущах та кинджали тримають напоготові. Як задумали, так і зробили. Рівно опівночі, як зійшла місяць, розсунулися лісові зарості і вийшов на галявину величезний тигр. Не поспішаючи попрямував він до будинку жінки, ударом лапи бамбукову проломив стіну і сунув у дірку свою вусату пику. Але не встиг він навіть озирнутися в будинку, як з двох сторін встромилися йому в голову важкі сокири. Тигр захитався і впав, і тут вискочили з заростей дванадцять юнаків і гострими кинджалами розпороли йому черево.

Коли розвиднілося, зібралися навколо цього будинку сільські жителі. Багато дивувалися вони, дивлячись на мертвого тигра,- такого ще їм не доводилося бачити,- і хвалили хоробрих кота. Староста цього села в нагороду за їх подвиг подарував кожному юнакові на корову з телям.

З нагородою і здобиччю повернулися юнаки додому. Там вони всі одружилися і з тих пір зі своїми дружинами та Дітьми їли, пили і щасливо жили.