Країна Сусамбіль – узбецька казка

Було то чи не було, але в давні часи жили в одній країні віслюк і віл. За день віл орав стільки землі, скільки інший не міг би зорати і за три дні, а коли він під вечір, втомлений і змучений, приходив у свій стійло, йому кидали сніп сухих соргових стебел. Віслюк ж нічого не робив, з ранку до вечора лежав на сонечку і грівся. Поїли віслюка не водою, а молоком, годували але сіном, а соковитим конюшиною.

Одного разу приплентався віл з роботи, ледве волочачи ноги від утоми, і взявся за свої стебла. Пожував, пожував трохи, а більше не може.

- Гей ти, поважний! – Гукнув він віслюка. – Дай-но мені трохи свого корму, аж надто мені ці стебла поперек горла стали!

Пожалів віслюк вола і дав йому свого соковитого корму. Зайшов у хлів господар, дивиться: осел з’їв весь корм.

- Еге, подивіться, як мій віслюк лопає, молодець, – сказав він і підкинув ще сніп конюшини. Потім глянув на годівницю вола і розкричався:

- Ах ти, скотина, чому не жереш? Завтра сляжешь. На ріллі хто буде орати? Матуся твоя, чи що?

Схопив палицю і давай гамселити вола, аж з його шкури пил полетіла.

З тих пір віслюк став давати волові кожен день частину свого вечері.

Раз заглянув господар в хлів, бачить таку картину: віл наминає собі корм віслюка, а той стоїть і пригощає: «Їжте, вельмишановний!»

Розпінився господар, накинувся е дубиною на віслюка:

- Ах ти, розумник віслюк, а! Розжирів, салом заріс! Добром хазяйським став розкидатися, нероби волові корм віддаєш! Ну ладно ж.

Міцно відлупцював друзів і пішов. На наступний ранок господар сказав:

- Так-так. Тепер ваша черга, пан віслюк, орати, а ну-ка завітайте!

Одягнув він ослу на шию ярмо і погнав в поле.

Весь день орав віслюк до сьомого поту. А віл грів своє черево на сонечку.

Увечері господар міцно прив’язав віслюка в стійло вола і кинув йому сухих стебел. А волові в годівницю поклав конюшини. Віслюк почав благати.

- Слухай, друже, я пошкодував тебе, коли ти був голодний. Ти бачиш моє становище. Дав би мені хоч трохи соковитого конюшини.

А вола обуяла жадібність.

- Ти ж бачиш, – пробурчав він, – мені самому не вистачає. Як же я тобі дам?

Бідолаха віслюк змирився зі своєю долею. А господар тепер кожен день запрягав його в ярмо.

Ще недавно худий, з виступили ребрами віл від’ївся і розжирів, а осел охляв і став схожий на сухуватий стовбур карагача.

Несила стало віслюкові. Одного разу сказав він волові:

- Що мені робити? Як мені позбавитися від побоїв і мук? Господар колотить мене так, що живого місця на моїй шкурі не залишилося.

- Завтра, як одягнуть на тебе ярмо, – порадив віл, – ти не рухайся з меса. Господар зглянеться над тобою, скаже «Бідний мій віслючок, втомився» – і дасть тобі відпочити.

Вранці запряг господар осла в ярмо, а той ні з місця.

- Ах, так!-Закричав господар і почав бити віслюка. . Той не витримав і пішов.

Увечері господар привів його додому і прив’язав. Втомлений, віслюк лежав і думав:

«Ех, кину все і занесу куди-небудь свою голову».

Схопився та як рвоне мотузку, мотузка лопнула, і він вибіг прямо на вулицю.

Нехай віслюк біжить собі, а ви послухайте про півня.

Один жадібний мельник тримав півня і курей, але жодної жмені зерна їм не давав. Півень і кури бігали по двору, підбирали прокидається зерна і тим були ситі.

Одного разу півень зайшов на млин і почав клювати пшеницю.

- Кші, проклятий! – Закричав мельник і кинув палицею в півня. Від удару бідолаха півень перекинувся і заволав від болю:

- Ку-ка-рі-ку!

Перелетів він через паркан і пішов світ за очі. Йшов півень по дорозі, бачить: крокує віслюк. Привітався з ним півень:

- Салам, віслюк!

- Салам, – відповів віслюк. – Шлях-дорога далека чи що?

- Так ось йду в Сусамбіль!

- А що це за місце Сусамбіль? – Запитав віслюк.

- А таке от місце, де пасовища з чистою водою і густою травою, і нікому ні до кого там справи немає, – відповів півень.

Так ішли вони вдвох, сумуючи і скаржачись один одному на свою частку. Йшли вони довго,. пройшли багато і нарешті вийшли в степ.

Йшли-йшли по степу, раптом прилетіла бджола і вкусила осла в шию.

- Ех ти, бджола, – розсердився віслюк, – що ти знайшла в мені, щоб жалити? Розтанув жир мій, зійшов нанівець, всі соки пропали і шия стала чахлою, немов тростинка. Скільки не кусай, ніякої користі не отримаєш. Схоже, що й ти така ж нещасна, як і ми. Підемо краще з нами разом.

- А куди ви йдете? – Запитала бджола.

- Ми йдемо в Сусамбіль.

- А що це за місце Сусамбіль?

- А таке от місце – з чистою водою, з густою травою.

- Ну тоді і я полечу.

- Гаразд, лети.

- У мене є товариші. Можна їх покликати?

- Ну йди, клич.

Віслюк з півнем почули сильний гул. Дивляться – за ними хмарою летять бджоли. Так разом з віслюком і півнем вирушили вони далі.

Нехай вони направляються в Сусамбіль, а ви послухайте про інше.

Жили в степу два тушканчика – чоловік і дружина. Є їм було нічого. Кожен день чоловік з дружиною йшли далеко-далеко в пошуках їжі, рили землю, мучилися і не могли дістати навіть жменьки зерна.

У той самий день чоловік-тушканчик говорить дружині:

- Вийдемо-ка сьогодні, стара, на дорогу. Раптом на наше щастя пройдуть перехожі, і ми що-небудь у них випросили.

Вийшли вони на дорогу, дивляться – крокують віслюк, півень, а над ними летять хмарою бджоли.

Попросили тушканчики погодувати їх. Півень зупинився і сказав:

- Ех, друзі, і ви, виявляється, такі ж голодні, як і ми, бродите по дорогах у турботі про те, де б добути прожиток. Якщо хочете добути пишу, ходімо з нами.

- А чи далеко ви йдете? – Запитали тушканчики.

- У Сусамбіль.