Дочка дроворуба – узбецька казка

Жили старий і стара. Старик ходив у гори, рубав дрова і продавав їх на ближньому базарі. На виручені гроші вони і жили. Все було б нічого. Тільки не було у старого зі старою дітей, не було у них щастя.

Одного разу пішов старий, за своїм звичаєм, в гори. Нарубав він дров, та бачить – мало. Довелося йому рубати велике сухе дерево. Довго рубав він, довго трудився, а коли зрубав, раптом з пня виліз людина – не людина, звір – не звір і гучним голосом заговорив:

- Спасибі, старий, звільнив ти мене. Я Добрий джин, а в цей старе сухе дерево дев’ятсот дев’яносто дев’ять, років тому заточив мене обманним шляхом Злий джин. І хоч могутності моєму немає ні кордонів, ні меж, але тільки син людини і сама людина міг звільнити мене з полону і ув’язнення. Хочу віддячити тобі, на те я і Добрий джин. Знаю я, що засмучує тебе. На, візьми! З вигляду це звичайне яблуко, але в ньому укладено чарівну властивість. Половинку віддай дружині, іншу половинку сам з’їж, і народиться у вас дочка красуня – замість сліз у неї з очей перлини будуть котитися, з рота будуть троянди сипатися, а де нога її ступить, слід з піску золотого залишиться.

Сказав так Добрий джин і зник.

Поступив старий дроворуб так, як йому покарав Добрий джин, і через дев’ять місяців, дев’ять днів і 9:00 народилася у людей похилого віку дівчинка.

Не було в світі красуні, рівний дочки дроворуба. Та й хто з дівчаток та дівчат міг з нею зрівнятися, якщо з прекрасних очей її замість сліз перлини котилися, якщо з чарівних губок її при кожній посмішці червоні троянди сипалися, якщо в тому місці, куди ступали її ніжні ніжки, сліди піском з чистого золота наповнювалися.

Від того перлів і золотого піску скоро старий і стара стали жити в достатку, не знаючи ні в чому потреби і горя.

Коли дочка дроворуба виросла і краса її розквітла, багато гідних юнаків почали засилати сватів, але без толку. А все тому, що старий запросив за доньку надто вже великий калим: стільки баранів, скільки зірок в небі, стільки верблюдів, скільки піщинок у пустелі, стільки коней, скільки листя на деревах у садах паді-шаха, стільки червінців, скільки тюльпанів цвіте навесні в горах.

Ішли свати ні з чим, опускали голови женихи. Говорили вони:

- Звідки взяти нам такий калим? Загинеш перш, ніж здобудеш таку силу-силенну червінців і всякого худоби.

Забули дурні, що говорить народ: «За дівчину, яку не поспішають видати, просять великий калим».

А старий зі старою тільки посміювалися. Чи не хотіли вони розлучатися зі своєю улюбленою донечкою, от і вимагали калим, якого ні один шах навіть наймогутнішої країни, такий, як Чин або Рум, що не запитував за своїх дочок, прекрасних принцес.

Нехай же старий зі старою плекають свою дочку, що не натішаться на неї, а ви послухайте про інше.

У далекій країні жив могутній батир. Нічого у нього за душею не було, окрім сили, сміливості та молодості. Та й на додачу були у нього чорні кучері да веселі карі очі.

Почув батир про далеку красуню, дочку дроворуба. Не довго роздумував він, зловив в степу дикого коня, загнуздав його і поїхав в ту країну, де жили старий і стара зі своєю ненаглядної донькою.

Довго він їхав і нарешті приїхав, та не в добрий час. У ту пору з’явився до старому дроворубові Злий джин. Не міг він забути, що той звільнив з затінення його ворога – Доброго джина.

- Гей, старий, в спокутування провини своєї віддавай мені свою дочку в дружини, інакше зараз же задушу.

Перелякався старий, заплакав. Що він міг, слабкий да кволий, вдіяти зі страшним Злим джином?

Але тут якраз під’їхав молодий батир і, ні слова не кажучи, схопився з Злим джином. Довго билися батир і Злий джин, багато днів. Весь народ дивувався, звідки у батиря стільки сил. Нарешті не витримав Злий джин і полетів.

Заслав тоді молодий батир сватів в дім дроворуба. Нічого було робити дідів та бабусь, довелося дати згоду видати дочку заміж за батиря.

- Ти, батир, визволив нас від загибелі, – сказав старий, – одружишся на моїй красуні, назву тебе сином. А тепер їдь-ка до себе на батьківщину, приготуй все до весілля.

Так і домовилися. Молодий батир сів на свого дикого коня, а старий зі старою взялися готувати свою ненаглядну в дорогу. Але от біда – і старий дроворуб, і дружина його старенька були аж до того старі і старезного, що ніяк не могли пускатися в далеку подорож, а одну наречену пускати теж незручно. Що ж робити? Довго думали і гадали, але так нічого і не придумали.

Дивляться – раптом у двір в’їжджають дві криті розцяцьковані гарби. В одній сидить стара в багатій одязі, в іншій – молода дівчина теж в новому нарядом сукню.

- Ассалам алейкум, – привіталася стара, – уклін і вітання вам від батиря. Надіслав він нас за нареченою.

- А ви, шановна, хто будете? – Запитав дроворуб.

- А я Батирова рідна тітка, а в тій гарбі моя ненаглядна донька. Можете не турбуватися. Доставимо наречену в цілості й схоронності.

Попрощалися старий дроворуб і дружина його з донькою-красунею і зі сльозами проводили в далекий шлях.

Довго їхала красуня зі своїми супутницями, і заїхали вони в пустелю, де не було ні житла, ні людей. Скоро припаси скінчилися, і їсти стало нічого. Навіть води ні краплі не залишилося.

Мучась від голоду і спраги, красуня попросила у бабусі:

- Знайдіть хоч шматочок коржа!

- Немає у мене хліба, – відповіла стара.

- Помираю від спраги. Дайте води! – Благала красуня.

- Віддаси одне око – дам тобі води, – сказала стара.

Злякалася красуня, заплакала, і перлини покотилися з її очей, але дорога була довгою, кругом не видно було житла, спрага мучила, не залишилося сил терпіти, і дівчина погодилася. Вийняла вона одне око і обміняла його на ковток води.

Пустеля стелився навколо, а дорога тяглася і тяглася. Ще сильніше хотілося красуні пити. Попросила вона знову води. А дочка баби підскочила і засичала:

- Хочеш живої залишитися, віддай інше око – отримаєш води.

Так красуня втратила і іншого ока. Осліпла бід-

І в цей самий час гарби під’їхали до колодязя. Зла стара з дочкою стягнули красуню з гарби, зірвали з неї дорогі одягу, кинули її в криницю, а самі поїхали як ні в чому не бувало далі.

Незабаром вони дісталися до міста, де жив молодий батир, з нетерпінням чекав свою красуню наречену. Біля воріт міста зла стара одягла сукню красуні на свою дочку, накинула їй на голову чадру.

Батир з радістю зустрів гарби і прийняв дочка злий баби за свою довгоочікувану наречену. Та й як могло бути інакше? Не знав же, хто перебуває під чадрою.

Ніжно він звернувся до неї з привітанням і попросив:

- Моя кохана, від міських Ворсує вас проводять до мого будинку пішки. А золото, що залишиться у ваших слідах, нехай зберуть бідняки і жебраки. Хочу, щоб і вони пораділи.